Чи бувають чужі діти?

Наталія Томусяк

розслідування

Чи бувають чужі діти? Бувають! Про це свідчать з року в рік статистичні показники відмови від дітей в Україні. За даними «Служби захисту дітей» 2000 новонароджених  щороку в Україні стають сиротами в перші хвилини свого життя. Матері дітей-інвалідів, психічнохворі жінки, алкогольно та\або наркотично залежні жінки;  жертви зґвалтування та інцесту, випускниці інтернатних закладів, неповнолітні матері;  жінки, які мають  значні матеріальні та фінансові проблеми, жінки, що бояться втратити місце роботи або ті, які народили дитину проти волі найближчих родичів йдуть на часом болючий, а інколи не до кінця обдуманий крок відмови від своєї дитини. Засуджувати чи підтримувати їх у цьому можна лише розглядаючи кожну конкретну ситуацію. Спробуємо розібратися, у чому полягає проблема появи «чужих дітей» в нашій країні.

            2009 рік став рекордним за кількістю усиновлених українцями дітей - про це свідчать попередні підсумки 2009 року, підбиті в Державному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту.  Громадяни України у 2009 році всиновили 2 381 дитину, що майже на 1 тисячу дітей більше, ніж 2005 року (1 419 дітей), та на 15% більше в порівнянні з 2008 роком (2 066). Цими показниками пишається Державний департамент з усиновлення й з особливим запалом повідомляє, що нарешті Україна перестала бути донором з всиновлення для країн Заходу. Це втішні й давноочікувані показники для України. Та водночас,  завдання, які ставлять на найближчі роки й далі залишається формування в українців культури усиновлення дітей. Цю інформацію можна знайти на сайті  УКРІНФОРМу з повідомлення Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту. Але такі завдання свідчать лиш про одне – націленість на боротьбу з наслідками, а не з причинами появи дітей, що потребують родини, чужих суспільству дітей.

            Впровадження соціальної програми матеріального стимулювання народжуваності з одного боку стало кроком у боротьбі з причинами – відмова від дитини через низький матеріальний благоустрій. Та з іншого – стало підгрунтям для нових аспектів у питанні відмови від дітей.  Народжувати почали сім’ї, що характеризуються асоціальним стилем влаштування свого життя. Таким чином, матеріальне стимулювання народжуваності лише відстрочило відмову на ті 12, 24, або 36 місяців протягом яких відбувається виплата допомоги. («Законопроект про підвищення виплат за народження дитини» - виплата протягом 12 місяців за першу дитину, 24- за другу, 36- третю і наступних дітей). В таких сім’ях народження дитини стало приводом покращення свого побутового устрою, або можливістю реалізації своїх потреб. А по закінченню виплат здійснювалась відмова від батьківства або реалізувалися умови, що потребували рішення стосовно позбавлення батьківських прав. І так  знову з’являються чужі діти. То проблема чужих дітей – проблема матерільної нестабільності в країні?

Цетри допомоги нарко/алкогольнозалежним матерям; жінкам, що втратили підтримку сім’ї, що зазнали сексуального насильства - ще один крок у боротьбі з причинами відмови від власних дітей. Надання кімнат для проживання разом з новонародженим, реабілітаційна та корекційна робота мають стати запорукою подальшого нерозривного зв’язку між матір’ю та дитиною. І так дійсно відбувається в стінах таких центрів. А от реальне життя завдає своїх коректив. Лише 15% жінок пройшовши весь час реабілітаційної або корекційної допомоги полишають думку відмови від своєї дитини назавжди, 48% відмовляються від батьківства, а 37% живуть з готовністю  відмовитися за умови невизначеності навколишньої ситуації, зіткненні з труднощами. То проблема чужих дітей – проблема недостатньої соціальної підтримки?

Використатня просвітницьких програм для молоді в сфері сексуального виховання та  репродуктивного здоров’я – ще один крок у боротьбі з причинами (малолітні матері, що залишають дітей). Та говорити про високу ефективність таких програм в Україні не доводиться. І вибір народити й відмовитись від дитини, аби та не заважала продовженню звичного собі життя, роблять дівчатка, що самі ще зовсім діти. А у новонародженого малюка одразу з’являється ярлик чужої дитини. То проблема чужих дітей – проблема відсутньої обізнаності?

Чи проблема чужих дітей – це може… і таких може нажаль накоплено аж занадто, адже  це комплексна проблема, що потребує поступеневого й глибокого відпрацювання, проблема, якій необхідно приділити набагато більше уваги й ширшого дослідження для пошуку шляхів її розв’язання.

 Радіти з показників всиновлення то є добре, адже вони є доказом появи у дітей сім’ї, а отже комусь ці діти стали своїми, рідними. Але чи може ця радість бути повною, якщо в цей самий час інші сім’ї відмовилися від дітей; і ці, саме ці діти перестали бути рідними, стали зовсім чужими? Але, чи бувають чужі діти?            

 

Так хочеться вірити, що чужих дітей не буває!

Отцы и дети

Наталия Томусяк

Расследование

 Говоря о том, что когда-то всё будет иначе, подразумевают, что эти изменения не будут касаться нас. Ведь трудней всего менять привычный ход вещей: то, что установлено и понятно, то, что устанавливалось и формировалось в течении десятков лет. А они, им настолько просто. Они полностью отвечают времени, легко адаптируются, любят перемены и сами их обуславливают. Что делать, когда мы совершенно разные, хоть вроде и связаны самой прочной нитью – нитью отцов и детей?

О конфликте поколений знают многие, ведь это неисчерпаемый колодец вечных неурядиц между рожденными в разных периодах. Главный парадокс заключается в том, что обретая опыт, по истечению нескольких десятков лет бывшие любители приключений и экстремалы с большой буквы превращаются в скучных предков, запрещающих  даже самые безобидные шалости.

Почему так происходит? Ответ до излишнего прост – все дело в эволюции, в развитие, которое не имеет точек «stop» и независимо от желаний и убеждений задаёт свою скорость движения. Меняются методы и способы действий, актуальные проблемы и планки роста. Возникают новые идеи, которые порождают смелые течения, что тянут за собой новые стили поведения, а это приводит к новым, часто непредсказуемым реакциям. Таким образом новое время дает понять, что всё подлежит изменению – взгляды, порядок, отношения. Новое время порождает новых людей.  

Учиться на ошибках прошлого, к этому призывает история. Но как быть, если осознание чего-либо может прийти после пережитого этого? Как быть, если желание обезопасить перерастает в ограниченность? И тогда зажигается тот самый максимум, которому невозможно противостоять и всё как бы совершается по полной. А за эту полноту вскоре приходится платить и платить приходится так же по полной. И снова стыкаются два совершенно реальные и совершенно разные миры двух поколений. И есть ли шанс, что они поймут друг друга?

Если говорить о ситуации, которая сложилась в этот период времени, то вопрос конфликта поколений не стоит настолько остро, как например в конце 60-ых (противостояние бюрократической замкнутости отцовского поколения и крайней формы свободовыражения молодёжных направлений). Но в то же время, говорить об отсутствии конфликта нельзя, ведь неприятия новых направлений в творчестве, осуждение часто использующихся способов отдыха молодых людей (с одной стороны) и неуважительное отношения к памяти, традициям, устоям и былым ценностям (с другой) – свидетельствуют о привычном и неисчерпаемом непонимании друг друга.  

Но не стоит забывать, что изменить положения вещей в силах и тех, и других. Нужно  только освободится от крайностей восприятия и откинуть шаблонность в мышлении.  Ведь в конце концов наши дети – продолжение нас самих, а если бы не наши родители нас бы вообще не было.  А часто использованная поговорка: «Если бы молодость знала, а старость могла…», только подталкивает к тому, что нужно учиться понимать и принимать друг друга.