Театр - збільшувальне скло життя

Дарина Ковальська

Інтерв’ю

Публіка ходить до театру, щоб споглядати гарне виконання хороших п’єс, а не саму п’єсу: її можна й прочитати… Саме так звучала настанова російського драматурга 19 століття, Олександра Островського до майбутніх постановників своїх п’єс. І саме таким девізом керується заслужений артист України Віталій Лінецький у своїй роботі, адже нецікавим є театр, коли на  сцені бачиш не людей, а акторів.  

Віталій, чи не задумувалися Ви змінити театр на кіно? Адже після успішної ролі  Олега Пожарського в серіалі «День народження Буржуя» Вам постійно пропонують нові ролі.

В. Лінецький: Та ні, що Ви! Театр – це не просто моя робота, яку я здатний поміняти на щось інше,  чи навіть краще. Театр – це життя в житті. Я живу п’єсою, перевтілююся в кожного героя, переживаючи його життя як своє. Я плачу, сміюся, кохаю, зраджую, брешу, навіть помираю разом з своїми героями. Більше того, я люблю живу гру, бачити очі глядачів на собі, ловити їхні емоції. А в кіно такого немає, ну хіба що, ловити погляд розлюченого режисера чи гримера (сміється). Мабуть, саме присутність людей в залі – це те, від чого я ніколи не зможу відмовитися. Тим паче, що мені чудово вдається поєднувати зйомки та спектаклі.

А хто представляє головну вікову аудиторію театру?

В. Лінецький: З роками аудиторія змінюється. Раніше, найбільш популярним театр був серед дорослих та людей похилого віку. Та нині, і дорослі, і малі відвідують вистави. На мою думку, батьки намагаються привити дітям любов до культури саме через  живу гру акторів, так як фактом є те, що сучасні діти читають менше художніх творів, ніж це робили ми у свій час. Пам’ятаю, що я навіть якось вночі ховався під ковдрою з ліхтариком, щоб дочитати книжку, а потім зайшла мама… Ну, так я ту книгу так і не дочитав (сміється). А що дійсно радує, так це те, що зараз дуже багато молоді приходить на вистави. Як на мене, то це пов’язано з тим, що молодому поколінню хочеться справжнього і непідробленого мистецтва.

Та чи є театр доступним для всіх бажаючих?

В. Лінецький: Дійсно, раніше театр вважався аристократичним місцем відпочинку, адже дозволити собі прийти на виставу могли тільки люди з вищого світу, хоча бажаючих було дуже багато. Та зараз, на мій погляд, театр став доступний всім, завдяки вдалій градації цін. Під одним дахом театру збираються люди з різним достатком, маючи на меті лише одне – подивитися театралізоване дійство. Люди приходять в театр заради театру, а не хизуватися один перед одним шикарним вбранням, наприклад. І це дійсно дивовижно, бо багаті плачуть і сміються разом з бідними (сміється).

То можна зробити висновок, що театр не втрачає своєї популярності?

В. Лінецький: Ну, з радістю я можу сказати, що ні.  Звичайно, кінематографія дещо витісняє театр, та ті, хто був шанувальником «живого» кіно залишаються непідкупними. Більше того, кіно навіть допомагає театру, тому що, побачивши вдалу гру артиста в кіно, хочеться прийти і подивитися на нього як на актора театру, в реальній постановці.

А в чому, на Вашу думку, полягає справжня майстерність актора?

В. Лінецький: Для мене успіх, це тоді, коли  глядач забуває де він. Як в нього мурашки по спині біжать від того, що відбувається на сцені. Коли він вже не розуміє, що це – лише вистава, а не життя. Тоді, як глядач кричить «Браво!» не тому, що так прийнято, а тому, що він просто не може стримати почуття. Та, найголовніше, це коли він приходить знову і знову!