Ксенофобія в Україні: міф чи реальність

Олена Красова
Розслідування





Усе частіше розпалюються гарячі суперечки щодо етнічної нетерпимості, ксенофобських настроїв на території України…
Дослідники цієї проблеми та пересічні громадяни розділилися на 2 табори: одні б’ють в набат, стверджуючи про зростання рівня нав’язливого страху і неприязні до так званих «чужинців», інші «заспокоюють» солодкими співами про те, що усе це – вигадка хворобливої уяви, і в Україні панує мир і любов між національними меншинами і українцями. То яка ж ситуація насправді склалася на даний момент в Україні? Чи дійсно утворилася проблема, яка є загрозою мирного співіснування громадян, чи, можливо, мають місце поодинокі спалахи міжнаціональної нетерпимості?
Прочитавши розділ Конституції України, який стосується прав, свобод та обов’язків людини і громадянина та Закон України «Про національні меншини в Україні», здавалося б, можна видихнути з полегшенням – живемо ми у миролюбній демократичній державі, яка забезпечує, оберігає та захищає права і свободи не тільки титульної нації, а й інших національностей, забезпечуючи їм таким чином необхідні умови і права на проживання і вільний розвиток на території нашої держави. Попередженню розвитку і поширенню будь-яких форм нетерпимості сприяє ст. 37 Конституції України, що забороняє утворення, діяльність політичних партій та громадських організацій, програми, цілі або дії яких спрямовані «на розпалювання міжетнічної, расової або релігійної ворожнечі»; а також ст. 4 Закону України "Про об'єднання громадян", що забороняє легалізацію та діяльність об'єднань громадян, програмні цілі яких спрямовані на підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганду війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму.
Кримінальна відповідальність за поширення нетерпимості встановлена ст. 161 Кримінального Кодексу України, що передбачає покарання за «умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті...».
Україна ратифікувала низку міжнародних документів у сфері боротьби проти расизму та нетерпимості, зокрема Європейську конвенцію про захист прав та основних свобод людини, Конвенцію ООН про статус біженців, Рамкову Конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.
На законодавчому рівні Українська держава ніби-то створила сприятливе політико-правове поле для забезпечення високого рівня толерантності, гарантування прав національних меншин, попередження всіх форм нетерпимості у суспільстві. Та давайте на хвильку знімемо рожеві окуляри і проаналізуємо реальні події: побиття мало не до смерті і, навіть, убивства афроамериканців, представників східних рас…цілком «законні» антисемітські заклики у ЗМІ...більше того, вільні заклики окремих політиків ставати на боротьбу з «москальсько-жидiвською мафією», виголошення гасел типу "москалів на ножі" тощо . Ці факти вже ніхто не заперечує, але ж і не робить ніяких висновків.
Безсумнівно, за таких умов, проблема міжнаціональної толерантності є надзвичайно актуальною, і для нашої країни зокрема. Адже вона охоплює усі форми суспільного життя нації: соціальну, релігійно-конфесійну, політичну, особистісну, міжетнічну. Питання міжетнічної толерантності актуалізуються у світі у зв’язку із зростанням кількості міжетнічних конфліктів, загрози мирному співіснуванню та необхідності встановлення конструктивної взаємодії представників різних етнокультурних груп на міжнаціональному рівні та усередині національних спільнот.
Чим пояснюються причини нетолерантності як до представників іншої раси, так і до інших соціальних груп? Теодор Адорно вважав, що нетерпимість є елементом авторитарної системи, яка пригнічує особистість і змушує людей шукати якийсь об’єкт для виміщення образ на ньому. Проте це припущення є далеким від уявлення про «цапа відбувайла», адже цей об’єкт повинен бути «історично підкріпленим і виступати як незаперечний елемент традиції» та «бути визначеним в застиглих та добре відомих стереотипах». Адорно відносив це до антисемітизму та взагалі до етнічних упереджень у авторитарних суспільствах. Проте, досліджуючи ці явища у повоєнних США та Німеччині, він вочевидь і не здогадувався про те, якою расистською буде «демократична» Європа у дев’яності. Економічна теорія вдається до іншого пояснення етнічної нетолерантності. Так, Гордон Олпорт вважав, що упередженість збільшується, коли контактують між собою представники різних етнічних чи расових груп, які є нерівними у економічному або соціальному плані, і одна група домінує над іншою. Тобто не усякий досвід контакту з представниками інших етносів призводить до зменшення стереотипів, а тільки такий, коли зустрічаються рівні за соціальним статусом люди і при умові, що вони не втягнуті у конкурентну боротьбу. Ще одна теорія - когнітивно-лінгвістичної орієнтації, наголошує на тому, що стереотипи слугують спрощенню комунікації усередині груп та посиленню почуття належності до них, особливо за часів радикальних соціальних змін, коли формуються групові інтереси та механізми їхнього захисту. Всі три теорії добре пояснюють збільшення рівня ксенофобії в Україні у другій половині 1990-х років. Україна належить до посттоталітарних держав, яким і тепер не дуже таланить з демократичними засадами керівництва, а отже цілком ймовірно, тут може бути широко розповсюджений тип «авторитарної особистості», нетерпимий до усілякої «іншості». Трансформація економіки також могла призвести до посилення фобій на ґрунті економічної конкуренції. Слабкий український ринок опинився у відкритому просторі міжнародної торгівлі та інвестицій, до вторгнення яких недоброзичливо ставляться не тільки на державному, але і на побутовому рівні. І надто ж економічні негаразди могли призвести до невпевненості у завтрашньому дні, замиканні у вузьких колах, а звідси – і до зростання нетерпимості.
Щоб обґрунтувати невідкладність вирішення проблеми та уявити масштаби, до яких вона розростається в Україні, спробуємо поглянути в історію. Расизм і злочини на ґрунті ксенофобії не були характерними для українського суспільства досить тривалий час (не будемо брати до уваги глибоке коріння проблеми, що бере початок від єврейських погромів часів Київської Русі аж до ксенофобських проявів за існування Радянського Союзу). Один із перших резонансних проявів ксенофобії в Україні датується липнем 2001 р., коли біженця з Руанди було забито на смерть поблизу його помешкання у Вінниці. Потім пішло-поїхало: загрозливі результати ескалації ксенофобських настроїв стали помітними в Україні після 2005 року, коли групи так званих скінхедів («бритоголових») виокремилися із лав футбольних фанатів в окрему течію. На українському просторі найбільш активними та агресивними вважаються ультраправі групи з числа так званого руху «Біла Влада-Скінхед Спектрум» (White Power – Skinhead Spektrum), українська філія світової екстремістської мережі «Кров і Честь» (Blood & Honour), воєнізована неонацистська секта «Світова Церква Творця Рутенія» (World Church of the Creator Ruthenia, WCOTC). Їх об’єднує загальна ідеологія расизму та націоналізму, яка діє на принципах установлення переваги над особами інших рас та національностей. Найбільш чисельні групи скінхедів були зафіксовані у містах Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Львові, Севастополі, Чернігові та Автономній Республіці Крим. В Україні, за попередніми даними МВС України на 2008 рік їх налічувалося не менше 500 осіб віком від 14 до 27 років, об’єднаних у групи чисельністю від 20 до 50 осіб без чіткої структури та організаційної побудови.
За повідомленнями Конгресу національних громад України (КНГУ), часті напади на расистському ґрунті почалися з жовтня 2006 року і з тих пір не припинялися, їхня кількість швидко зростала. У 2006 році моніторинг КНГУ зафіксував 16 нападів, два з яких закінчилися смертю жертв, у 2007 році було вже 86 жертв, з яких 5 загинуло, а у 2008 році постраждало 83 іммігранта, 4 з них загинули . На думку експертів КНГУ, це тільки верхівка айсберга, оскільки фіксувалися тільки випадки, які потрапили до публічної сфери, коли був наявний расистський характер злочинів. Згідно з відповіддю МВС на запит Харківської правозахисної групи, за січень-квітень 2008 року було скоєно 160 злочинів проти іноземців, серед них 7 умисних вбивств, розкрито 91 злочин, в тому числі 6 вбивств. За словами заступника міністра внутрішніх справ Михайла Вербенського, два вбивства вчинені на расистському ґрунті. МВС зафіксовано за цей період 33 злочинних посягання на життя та здоров’я вихідців з Азії та Африки, з яких розкрито 28. А за словами президента Африканського центру в Україні Чарльза Асанте-Йебоа, за цей період постраждало більше тисячі іноземців, головним чином, вихідців з Африки, Індії, Китаю, Пакистану та Ірану.
Проаналізуємо тепер ставлення до проблеми усіх її учасників. Держава, з одного боку, ніби і робить якісь кроки до вирішення проблеми, але вони надто невпевнені і носять, зазвичай, лише декларативний характер. Серйозною проблемою є зневажливе ставлення органів внутрішніх справ до подібного роду злочинів, небажання визнавати їхню расистську чи дискримінаційну природу. Офіційна статистика свідчить про відсутність реальної боротьби з расовою нетерпимістю в Україні. Самі ксенофоби, які виступають у ролі агресорів, є жертвами хворобливих стереотипів, нав’язаних їм тими, хто прагне зруйнувати країну, знищивши цілісність суспільства. Усі інші громадяни лише страждають від цих подій, оскільки кожен може стати потенційною жертвою нападу або, в силу слабкості свого характеру і відсутності здорового світогляду, черговим «зомбі», якому буде нав’язано ксенофобські ідеї і надано чіткий алгоритм дій, як боротися з «чужинцями, які становлять загрозу».
За результатами соціологічного опитування Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса «Рівень толерантності в Україні», на 2009 рік 75% респондентів оцінюють етнічну ситуацію в країні як напружену та конфліктну. Як зазначила Олена Кривицька, старший науковий співробітник відділу політики інституту, найприхильніші наші співвітчизники до росіян, білорусів та євреїв. До антирейтингу прихильності увійшли особи кавказьких національностей, цигани, афганці. Близько 50% відсотків опитаних взагалі негативно ставляться до мігрантів.
В Україні державна політика сприяння високому рівню толерантності спирається на достатньо широку політико-правову основу. Проте в українському суспільстві продовжує зростати рівень психологічної відокремленості, національної ізоляції певних етнокультурних груп, зростає рівень ксенофобії, через ЗМІ тиражуються етнічні стереотипи.
Зниження рівня толерантності негативно впливає на міжнародний імідж України як європейської правової демократичної держави. Створюється потенційна загроза мирному співіснуванню численних етнічних груп та національних меншин, що перешкоджає національній консолідації та єдності країни, становленню громадянського суспільства та розвитку української політичної нації. Нейтралізація основних чинників міжетнічного напруження, утвердження високого рівня толерантності в українському суспільстві потребує додаткових зусиль з боку органів державної влади. Саме це і є беззаперечним приводом для державного втручання з метою вирішення проблеми.
На сьогоднішній день державна влада вільна обирати серед трьох найімовірніших шляхів вирішення даної проблеми:
• Розпочати активну і систематичну діяльність з метою вичерпання даної проблеми.
• Пустити усе насамотік і ніяк не реагувати на події, що мають тенденцію до збільшення у свої кількості та безнаказаного пропагування ксенофобства.
• Продовжувати робити те, що й зараз – без особливої зацікавленості розглядати окремі випадки безчинства, приймати якісь закони і т.д. Коротше кажучи, робити вигляд, що держава намагається виконувати свої обов’язки щодо своїх громадян.